односолодовий

він заявив їй, що розповідь добігає кінця.
потім пив і дивився, як вона крутиться біля шафи,
поки не винишпорила серед його лахів
червону футболку, котра дуже їй до лиця.

він продовжував: «цей віскі водночас гіркий і солодкий,
я би порівняв його зі смаком самотності,
коли не лишається ні жалю, ні доко́рів сумління».
вона підійшла і всілась йому на коліна.

вона мовчала, тож він слухав її думки.
про те, як час починає даватись взнаки,
про друзів, з якими, здається, лише учора…
а їх немає, й не можеш згадати, від чого.

про те, що втомилась очікувати на розраду,
що почувається, немов на нічній автостраді,
де безкінечні машини зменшуються і зникають,
а потім раптово одна із них тебе підбирає.

про те, що в мушлі, знайденій на меганомі,
усе ще трохи чути море і твої слова.
головне — пам’ятай, як наші сліди зникомі
стирала зі схилів заклопотана мурашва.

пам’ятай, що завжди посеред юрби
нагріту долонями мушлю в кишені
кудись несе дівча з маленькими легенями
й великим серцем, що належить лише тобі.