остання

Піднеси мені, дівчинко, піднеси моїй вічності,
ну, не підсміюйся, не пускай бісиків,
не позичай очі, не ховай смуток.
Ось я, ось моя прокурена футболка,
зношена, пропалена, запрана, рідна,
ось мій неголений писок, підборіддя,
намуляне пальцями в суєтних думках,
нігті обгризені, губи обкусані, —
словом, — оце твій коханий.
Оно мій товариш, Бук,
він подивився симфонію Малера на ютубі,
з невдоволеною пикою диригента
і надутими дурнями труб,
проблювався і спить собі радо.
А пляшка наша остання скінчається.
Тож наливай, нехай старому на ранок
не лишиться, нехай постраждає, йому на користь,
а то купив собі беемве, уявляєш,
Бук на беемве, трясця його карбюратору.
Взагалі, як подумати, чим живуть мої друзі,
то й випити ні за що: той застрелився,
той повісився, той купив беемве.
Піднеси мені, поки не зійшло сонце,
поки гучність світу може стишуватися моєю рукою,
поки не приїхали сміттярі,
не загуркотали моїми пляшками,
поки ластівки попід дахом не прокинулись,
поки діти наші не народились,
поки ми наодинці, голяка у кімнаті винайманій
на усе це очікуєм.
А з нами — водії, котрі плуганять за вікном через ніч,
хвилі, що котять уперто на берег,
хоча що їм там?
Ні, мені не досить. У мене сьогодні немає вінець.
Підійди, обійми мене. Засни на плечі.
То й буде сенс дочекатися ранку,
що має запах твій,
і голосу твоєму наслідує,
і лоскочеться вітром, як волосся твоє,
ранку, який, мов би ти до мене —
заходиться, щоб повторитись.