пам’яті філімона

– із цієї бухти, де так незручно кохатися у воді,
де галька немовби сповзається на суходіл,
тягнучи кошелі водоростей на мілину,
ми й підемо навік, навпрошки по дну.

ми відбирали у моря каміння, щоб змурувати дім,
взимку море приходило брати його назад, утім,
ми були впертими, ми віддавали йому не все.
бо на кожен шторм є свій вітер, що його віднесе.

море, тепер ми самі твої: бери, тягни,
долучай і нас до невпинного шереху,
й бережи наші душі, котрі, як іржаві човни,
теліпаються хвилями у напрямку берега.