порожня

він прокинувся від сонячного світла,
що немилосердно пекло голову,
враження було таке, що по ній учора
довго гатили ногами, а тут ще це сонце.
він відкрив одне око й побачив брудні мостини
й стоси книжок, і порожню пляшку,
що немовби прихилилася до них, як до стіни —
відвернулася від усього світу й так спала.
він відповз у куток, куди сонце не діставало.
потім зіп’явся на ноги, відчинив двері
і вийшов на вулицю. була середина робочого дня,
він сподівався нікого не зустріти:
це було б чудово, — думав він, —
дістатися магазинчика на сусідньому перехресті,
не зустрівши їхніх поглядів. всього лише
якихось дев’ять будинків туди і дев’ять назад.
вулицею проторохтіло на роликах мале сусідське дівча.
зупинилося, розвернулося, під’їхало до нього.
– а чому ви закінчений? — запитало.
мама сказала, що ви закінчений п’янюга.
– я не закінчений.
– ні? а чому?
– ну, дивися, коли щось закінчується,
його не стає. воно зникає. а я ось, стою перед тобою.
– а ви зараз раптом не закінчитеся?
– я гадаю, закінчення взагалі не існує.
ти ж не збираєшся зникати?
– ні. я буду кататися на роликах.
– і я не збираюся. я піду в магазин.
– клас! виходить, ми обоє не закінчимося?
– ні.
– ура! — вигукнуло дівча і заторохтіло роликами далі.
він похитав головою, проминув ще п’ять дворів,
побачив біля входу прихилений велосипед,
пошкодував, що ще з кимось доведеться зустрітися
і відчинив двері. вона стояла до нього спиною
й роздивлялася полицю з алкоголем.
навіть светр на ній був той самий,
мішкуватий і з оленями,
у ньому вона скидалася на школярку.
він підійшов, став поруч.
– закінчення не існує, — сказав він.
вона кивнула, взяла його руку, поклала собі на талію,
і вони продовжили вибирати нову пляшку.