текіла

і ти подивишся на іржаві каштани
під балконом, зауважиш,
що повітряна кулька огидного кольору,
яка застрягла там із місяць тому, ще не здулася.
у дитинстві вони, такі бажані, здувалися того ж дня.
і припиниш доводити свою правоту
у важливих речах, тобто в нічому,
всім навколо.
і ввечері ви сидітимете край залізниці,
рахуватимете поїзди —
окремо товарняки, окремо пасажирські, окремо електрички, окремо швидкі.
і за вашими спинами працюватимуть підйомні крани,
лаштуючи залізобетон, цеглу,
швелери, двотаври, пресовані з гівна еклектичні прикраси,
дим і попіл, мрії вкладників, полюції роботяг у вагончиках, —
сталеві гуси вантажитимуть їх на поле і задоволено гелготітимуть, —
на твоє, блядь, поле, просто туди, де колись ви з нею кохалися.
і ви довго мовчатимете, і вона заговорить перша,
ти не слухатимеш, питимеш пиво, відчуваючи, як воно
нагрівається з кожним словом.
– он та зірка впала прямісінько тобі на носа, — зауважиш.
– а в мене у фляжці текіла, — спохопиться вона, —
а солі позичимо одне у одного —
спека,
серпень.