777

перша пляшка вина,
яку я вижлуктив у чотирнадцять років
на двох із товаришем
у куренівському парку культури та відпочинку,
на розваленій лавці з написами
«маша, я бєз тєбя нє могу», відповіддю «обойдьошься!»
та потвердженням «вова хуй»,
здалася (вже порожня) наповненою майбутнім:
лагідністю дівчат, які брехали, що будуть тільки моїми,
стуком потягів, що везли мене подалі від брудного парку
із кущами диких конопель, залишками дитячої залізниці,
поламаними ліхтарями, що схилили голови, ніби у молитві,
кошлатими псами, від того світу,
в якому було неможливо жити,
але якимось чином, здається, вдавалося.
ми вирішили не йти на шкільну дискотеку,
а розважитися по-справжньому.
«набухаємося і будемо гнати бєса», — сказав товариш.
це був, звісно, портвейн «три сокири»,
найгірше пійло в світі. божий нектар.
за двадцять хвилин я обіймав дерева,
цілував псів і вітався з бомжами.
«привіт, колеги!», — казав я їм, — «ану, по стаканюрі?».
вони лякалися і підтюпцем забиралися подалі — пси, бомжі, дерева —
від мене, вільного.
гадаю, десь саме тоді, у чотирнадцять,
бухаючи на лавці замість того, щоби сіпатися під погану музику
і боятися запросити на повільний танок прищавих однокласниць,
я і сформувався як особистість.
гадаю, коли посивію,
де-небудь ще будуть виготовлятися портвейн «три сокири» і плавлені сирки,
і небо так само вмітиме крутитися наді мною,
сміючись.